В одному вірші – шлях у рідний край

2017-05-22

22 травня 156 років тому в Каневі було урочисто перепоховано Тараса Шевченка. Про це розповідала учням Тростянецької ЗОШ І-ІІ ст.. учитель української мови та літератури Сидорович Л.В. Зрештою, можна було прочитати одну лише поезію, яку вона написала рік тому:

Квітує травень. Сипле дні за днями,
Дощами сіє. Ось і двадцять два.
Сто п`ятдесят і шість вже літ за нами
Відлунюють. А пам`ять все жива.

Тарас Шевченко. Всім ім`я відоме.
Так мало жив, багато так зробив.
Він слово щире, рідне і вагоме,
Нам на сторожі щедро залишив.

У сорок сім. І мало, і багато.
У розквіті таланту ти пішов,
Але навчив нас волю цінувати,
Не кланятись до панських підошов.

Любити! І свободу, й Україну!
Багату й вбогу – лиш за те, що є.
І безталанну бідну Катерину,
І Перебендю, і село своє,

Хруща малого, і калину, й вишню.
Батьків і сиріт щиро шанувать.
У світ широкий слово твоє вийшло,
І смерть не в силі щось там диктувать.

Тарасе, батьку! Ти ж лише людина…
І біль у серці птахом тріпотів.
Відчув ти: наближається година.
«До Канева!» - лиш друзям шепотів.

Вже стан важкий, вже муки невимовні.
І кожне слово – надлюдських зусиль…
Про що ти думав? Села рідномовні?
Про заповіт? Дніпровий шепіт хвиль?

Ти вимолив складну у Бога долю,
Але дав ваговитий добрий плід.
Не витримало серце стільки болю.
І зупинилось. Зупинився світ…

В далекому чужому Петербурзі
Помер поет. Холодні дні були.
На мить завмерло все. Молились друзі,
Про похорон розмову завели…

До Києва, у рідну Україну!...
Хатиночку купити він хотів,
Садочок мати, діточок, дружину….
Людського щастя скільки ж треба всім?

Тебе боялись. Й мертвого боялись!
І дозволу вернутись не дали
Твоєму тілу. Певно, сподівались,
Що згине слава в білих ночах мли.

В останню путь... Смоленське кладовище.
Тумани петербурзькі. Царська Русь.
О Україно! Тараса не знищить!
«До Канева!» - сказав. І повернувсь.

Труна поволі тихо мандрувала,
Освячувала дивне місто Санкт,
На острів, що Васильєвським назвали,
Адміралтейську площу, на проспект.

А далі із Московського вокзалу
В первопрестольну поїздом везли.
І друзі Честахівський й Лазаревський
У супроводі день і ніч були.

Зі залізниці – на Арбат відомий.
Прощатися прийшов московський люд.
А там і церква Тихона. Свідомо
І Тихонравов, і Бодянський тут.

Поштовий тракт, і пароплав, і потяг.
За містом місто, за селом село.
Забрали з петербурзького болота,
Яке в собі таїть гріхи і зло.

Поштовим трактом – в СЕрпухов. У Тулу,
Орел, Кошелевку, Дмитровку, Упорой.
Березовку і Севськ ото минули,
Вже Лозняково видно за горою.

Проїхав Толстодубово, і Есмань.
Там Глухів, славне місто. Кролевець.
Алтиновка. Втомилися вже, чесно.
Хоч довгий шлях, та буде ж і кінець.

Батурин, Дочь, Комарівка і Ніжин,
Дівиця, Носівка. Нанизує печаль.
Скрипить ще віз. Болить ще рана свіжа.
Тепер на всіх цих селах є печать,

Тепер стоять там знаки верстовії:
«Цим шляхом йшов Тарас». Та ба, не йшов…
Були ще мрії і були надії,
А він уже у вічність відійшов.

Везуть труну. Вже видно Козелець.
Проїхали і Смітовку, й Залісся.
Втомились коні, на межі терпець.
Вони ж везуть не прах, а слово й пісню!

І – Бровари. А далі – славний Київ,
Студенти воза везли, не воли.
Ти батьківщину так давно покинув,
Але тебе забути не змогли.

І тисячі киян прийшли прощатись.
Тут шепіт. Дама в траурі. Вона
Вінок терновий на той гріб дощатий
Поклала мовчки. Хто то? Репніна?...

Собор Успенський. Дві доби. Родина
Отут ховала б. Стільки корогов….
І прийняла б столиця України,
Та заповіт дотримали його.

Бо Честехівський вперто послідовний,
Він був із другом в передсмертний час
І пам`ятав той шепіт невимовний.
«До Канева!» - велів йому Тарас.

Вже по обіді з тілом домовину
Із церкви понесли на пароплав.
Як блискавку, розносили новину.
Прощатись кожен йшов. Оркестр заграв.

Брати й сестра, і друг Сошенко, й Чалий
З дружинами, і сотні, тисячі
На панахиді в Каневі мовчали.
Гора Чернеча! Ти хоч не мовчи.

Готуйся, бо сьогодні в твоє лоно
Найбільший скарб Вкраїна віддає.
Сюди прийдуть - побачиш ще! - мільйони,
Господь-бо по заслугах воздає.

Козацький віз, китайкою покритий,
Віз гріб поволі. Йшов хрещений люд.
Він вчив їх землю – не себе! – любити,
І закликав позбутися всіх пут.

Мацкевич Гнат служив Заупокійну.
Надгробне слово впевнено сказав:
«Благоговій до граду, Україно!
Шевченка прах аж тут покій дістав.

Бо на одній з найвищих гір Дніпрових
Як на Голгофі, водрузиться хрест».
На краєвиди берегів чудових
Вказав не випадково Божий перст.

Нарешті вже скінчилися насилу
Ті п`ятдесят і вісім довгих днів,
Подумаймо: з могили у могилу…
Та поховали там, де Він хотів.

Ще кілька днів селяни і міщани
Носили землю канівську в шапках,
Молилися щоразу в знак пошани,
Аби достойно вшанувати прах.

І піднялась могила так, що годі
З двох берегів не бачити її.
І хвиля прокотилася в народі,
Бо сказано було у «Кобзарі»:
«Поховайте та вставайте, кайдани порвіте,
І вражою злою кров`ю волю окропіте!»

І виросли сучасні Нігояни,
Бо ще в садочках знають Кобзаря,
І всіх героїв на ім`я пом`януть,
Вкраїни засіяє ще зоря.

Чи ти, Тарасе, нашу Україну
Уставши з гробу, упізнав би днесь?
Це лиш початок. Вже була Руїна.
Випробування час усім дає.

Усе ти бачиш з Канева. Й чекаєш,
І молишся за весь хрещений люд.
Не кидать неньку в горі закликаєш,
Не сподіватись на людський лиш суд,

Бо буде Божий Суд. І Україна
Розквітне. Ми в це віримо весь час!
І усміхнеться втомлено родина,
в якої батько – наш пророк Тарас.

Такий життєвий шлях отой тернистий,
Такий посмертний, Боже, нелегкий!…
Стоїть Тарас, упевнено й врочисто,
Із Канева вдивляється в віки.

Світ невпинно змінюється, повинно змінюватися і наше ставлення до звичних речей. Щоб діти поглянули на особистість Тараса Григоровича по-новому, їм було запропоновано на кожні літеру імені та прізвища Кобзаря підібрати якомога більше слів, пов`язаних із цією особливою для кожного українця людиною. Така форма роботи дуже сподобалася школярам та й допомогла пригадати чимало цікавого з біографії Тараса Шевченка.